Театр ім. В.Г. Магара у регіональному фестивалі-конкурсі
 на вищу театральну нагороду Придніпров'я «Січеславна 2016»

Журі

Веселовська Ганна Іванівна - голова журі, викладач, доцент, професор кафедри театрознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка–Карого /Київ/

Ластівка Петро Петрович - заслужений діяч мистецтв України, художній керівник Волинського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Шевченка /Волинь/

Підлужна Алла Антонівна – театральний критик, журналіст, лауреат премії Національної Спілки театральних діячів України в галузі театрознавства і театральної критики /Київ/

План проведення

htmlimage

htmlimage2sich.2016
 

Переможці

Вітаємо наших лауреатів у номінації «Краща драматична вистава для дітей» - режисера Віктора Попова і постановчу групу вистави «Пан Коцький», музичної казки за мотивами українського народного твору Наталії Ігнатьєвої, керівника літературно — драматургічної частини театру (художник — постановник Наталія Петен-Ступакова, художник відеопроекції Генадій Лещенко, балетмейстер-постановник Тетяна Астаф'єва, заслужена артистка України, музичне оформлення Віктор Попов, Олександр Сурженко, художник з освітлення Світлана Юдіна, звукорежисери Олег Катушенко, Микита Кириченко, Нінель Савенко).

У номінації «Наш родовід» спеціальним дипломом нагороджено балетмейстера театру Тамару Боброву, а у номінації «Пропаганда театрального мистецтва» журналіста газети «Позиція» Олега  Валика, якому ми дуже вдячні за висвітлення діяльності театру на сторінках місцевої преси.

Стенограма обговорень вистав членами журі


«Гетьман Мазепа» Б.Лепкий


Режисер-постановник  і музичне оформлення -- з.д.м.Укр. Євген Головатюк, художник-постановник Ірина Кохан, балетмейстер-постановник з.а.У. Тетяна Астаф’єва
Ластівка П.П.: Вперше не знаю, як побудувати свою розмову. Ми були  сьогодні  на  Хортиці, надихалися аурою  козаччини, заходили до церкви – це житло Бога, який освятив цю землю. І як на сьогоднішній виставі публіка вас приймала, кричала «Слава Україні» -- це було мені дуже приємно, бо я раніше не чув у Запоріжжі  українського слова. Та й зараз ще совок тут панує. Якщо ви своєю виставою хоча б ту публіку, яка до вас приходить, зумієте змінити, окультурити, то великі  вам за це вдячність і честь.
Якщо ставиш історичну виставу, треба робити це точно, без прикрих помилок.  Якщо вже у вас гетьман Мазепа одягнутий у строгий  костюм 17 століття ,  як в літературі ми читали чи на картинах бачили, то чому дівчатка вискакують у нарядах 19 століття, хлопці у шароварах? Це мені впало в око.
Грати  ходульно, на підвищених тонах – це вже архаїзм.  Якась тут накладка – Мазепа каже: вже від церкви мене відлучили. Я не зрозумів, це у вас такий пролог чи що? Бо від церкви його відлучили вже у кінці, після Батурина. А у вас ще й далі історія йде, з початку. Але до відлучення мій улюблений гетьман  Іван Степанович зробив стільки для України! Побудував церкви,  Чернігівський колегіум, який й досі працює, як він підняв художників, що він зробив з Прокоповичем, який написав першу цивільну п’єсу «Володимир». Дав дівчатам можливість вчитися у школі.  І в особистому житті до кінця жив зі своєю Галиною до її смерті. Неоціненний вклад цієї людини!  Риторика у виставі хороша, а дії-то немає
Є у вас одна сцена,яка по-справжньому зворушила мене. Ми звинувачуємо один одного у зрадництві. А чому ми не розуміємо, що просто ця людина інакше думає?  І коли Мазепа приходить до Кочубея-Івана Смолія, між ними сцена така щира,тепла, вона мене дуже зачепила. А коли Кочубею відрубали голову, то те, як це показали, --то вже не сучасний театр.  Є такі прикрі недолугості.  Не варто гербом Мазепи вбивати Кочубея, це ефектно, це може бути, але не треба, це неправда.
Микола  Коновалов – потужний актор, але замолодий для Мазепи у тому віці, хоча робота акторська достойна, гарна. Я б порадив  акторові менший жим. Хоча такі патріотичні речі, звичайно, мають бути масованими, на площі.  Але там, де ви щирі з Кочубеєм чи з Мотрею, де я бачу людину, там мені цікаво, а де з’являються роздратовані  полковники  чи козаки  дерев’яні, і  ви  з ними таким стаєте.  Любов Федорівні—Ніна Шинкарук  не слід було б спускатися до базарної баби.
Маючи  такий потужний театр, творчу трупу, ви гідні вдячності, що у такий час ви поставили таку виставу.
Підлужна А.А.: Робота дуже масштабна. Постать Мазепи має багато інтерпретацій.  Ви знайшли те, що близько вам.  Мені здається, що ви намагалися показати епічний патріотичний спектакль для патріотів  і  для тих, кого ви хочете до цього навернути. Саме так вирішені сценографія, позбавлена побутових речей,  і говорить тільки про високе, оперує тільки категоріями звернення до Бога. Хрест  ніби стає входом до душі. І перша молитва Мазепи стає молитвою за Україну. Задавши такий тон, далі все видається епічним, піднесеним над побутом. Але в такому рішенні губиться, яким же справді був Мазепа -- така епічна, харизматична, несподівана  і загадкова особистість. Ви розмінялися на такі речі, як любовна лінія, якій відведено забагато  місця, і це змістило усі акценти. Національна ідея найголовніша, а це відволікає. У боротьбі Мазепи за Україну вийшло,  що усією інтригою начебто заправляє Любов Федорівна. Вона перебрала на себе і дію, і увагу, принизила його велике завдання.
Мізансценування має момент повтору, вийшли, стали у лінійку. Масові сцени красиві, костюми, не будемо вже прискіпуватись історичні чи ні. Але це нагадувало виступи на радянських звітних концертах. Зовсім мене вибило, коли Мазепа  взяв бандуру і заспівав під фонограму. Це все збило з цього образу.
Я розумію, що це надзвичайно важлива вистава для театру. Але у штучності викладу відчувається художня неправда. Коли персонажі говорять пафосно, це звучить нещиро, фальшиво, а ми ж хочемо їм вірити.
Зараз у театрах відбувається зміна художніх, естетичних поколінь. Багато молодих режисерів намагаються змінити традиційний театр. Ваша вистава опинилася на стикові зміни поколінь, естетичних орієнтирів, але вона буде існувати на хвилі  патріотичності.
 Я розумію ваше обурення, але я просто висловила свою думку. Молоді критики, можливо, говорили б гостріше і критичніше.
Веселовська Г.І.: Мені здається, що для українського менталітету «Мазепа», це все одно, що «Гамлет» для англійського. Це політична трагедія, яка повинна переживатися ще багатьма поколіннями. Ми маємо багато політичних трагедій, але донедавна грали тільки одну -- про Богдана Хмельницького.  У нас навіть на грошах 5-Хмельницький,  10 --  Мазепа. Та ми не маємо права перетворювати  наших гетьманів на розмінну монету, ні в якому разі.
Для мене ця вистава відбулась тільки тому, що тут є Микола Коновалов – Мазепа. Оті речі, які пов’язані з моєю уявою про нього ,– що це людина європейської  культури і освіти, стримана, вихована, джура короля Казимира, красень, інтелігент, ерудит– все це я бачила у цьому Мазепі.  В тому, як він носить  костюм, в його жестикуляції. Але це зовсім не завжди. Саме у тих моментах, коли він виходив на авансцену і починав спілкуватися. Були моменти дуже важливі для мене. Коли  актор знайшов такий  відсторонений погляд,  як буває,  коли людина розуміє, що нічого не вдіє. Це передчуття біди. Ніби перемога, а насправді ж вже йшла велика біда.  Ми тепер це знаємо, а він передчував. А коли Мотря виходить, вона божевільна, очевидно, і починається біда театральна. Я зчитувала моновиставу, яку зумів зробити цей актор, показавши трагедію цієї людини, її статус, хитрої, дуже непростої людини. Але йому заважала безліч суто театральних речей. Якщо є така потужна трупа, є такі актори, то треба накласти на себе дуже серйозну зону відповідальності, і Коновалов несе її на своїх плечах.
Інші речі справді виглядають розмінною монетою. Приміром,  Любов Федорівна-Ніна Шинкарук. Це ні в якому разі  не Кайдашиха, вона інтриганка.  Вистава задає цей тон. До речі, хочу віддати належне художникові,  який часом досягає автентичності.  У вас є намагання показати українську державність 17 століття не як бидлятину козацьку,  а  як людей з освітою, як авторів першої європейської конституції.  Додати певного естетизму через той  полонез, але ви перекриваєте  його козачком – це ж світські танці!  Тоді у нас не вийшло довести, що ми європейці, і  ви якраз це мимоволі  показуєте у певних моментах, коли влаштовуєте  гоп со смиком посеред світського вечора, це ж речі не поєднувані! І навіть та бандура – то  ж народна лютня,  і  Мазепа, очевидно, міг би зіграти на лютні, він же освічена людина!
Треба бути точними у виборі засобів.  Є в нашій історії моменти, варті того, щоб зробити це стильно.   Не треба на кожному кроці казати, що ми європейці. Достатньо показати молоді, що прийшла до вас, якими були наші предки: ось їхня рада, ось їхній стиль спілкування. І тоді це покоління почне ідентифікувати себе . Це дуже важливий момент для нас. З одного боку їм кажуть , що ми європейці,  з другого – вони бачать за спиною голоту козаків,  не бачать того європейського минулого,  яке у нас було і яке ми втратили… Ось на цьому треба робити акцент. І вони будуть на це відгукуватися, а не тільки патріотично налаштований загал. Цей загал завжди буде  у вас. А треба щоб ці діти зрозуміли, що у них є не тільки європейське майбутнє, яке їм тільки  обіцяють, а й минуле. І минуле – це Мазепа. І коли у них все це складеться,  ваша  вистава набуде   фантастичної цінності. Ви будете працювати на майбутнє, а не на минуле.
І ще. Нам повернули Мазепу, та ми хочемо його інакшого, не такого, як у Пушкіна, але ми хочемо практично еталонного героя. Як з цієї суперечливої фігури таке зробить? Я думаю, тільки через його європейське  існування,  його усвідомлення державності, а не ура-патріотизму. Треба ще прибрати шароварні моменти, і вистава почне працювати на майбутнє.

«Пан Коцький» Н.Ігнатьєва за мотивами народної казки


Режисер-постановник Віктор Попов, художник-постановник – Наталія Петен-Ступакова, художник відео проекції Геннадій Лещенко, балетмейстер-постановник – з.а.У. Тетяна Астаф’єва, музичне оформлення – Віктор Попов, Олександр Сурженко

Ластівка П.П.:  На мою думку казочка запальна, танцювальна, феєрична – і це великий плюс. Вона сприяє духовному підйому, настрою святковому, коломийки тут є. Я зараз спостерігаю, що різні регіони України міняються фольклором,  і це цікаво – зустріти на сході західні ознаки казки, і навпаки. У вас гуцульський варіант і точно переданий. Вправно працюють актори. Прийом народного сільського театру,  і це гарно відтворено в театральній формі. Вдала сценографія, світло, режисерський хід. Останню коломийку Лисички я не зрозумів, її треба чітко вимовляти. У вас відео застосовується, хай буде, але чесно кажучи, мені це вже набридло.  Актор-Кіт, а потім гуцул. До речі, гуцул з голими ногами не ходить.
Волохаті ангели – в яких стосунках з ними перебувають персонажі – це слуги чи ангели? Треба зробити точніше.  Режисер захопився великим дійством, але у стосунках дійових осіб є неточності і від цього губиться сенс вистави.   Чого злякалися Кота Ведмідь і Вовк, що знайшли один в одному Кіт  і  Лисичка?  Мотивація вчинків персонажів має бути чіткішою. Діти приймають добре, отже театр живий, сучасний, знає свого глядача. Мистецтво тримається на охлократичній збудженості. У вас цього немає, а просто йде робота, створюється гідний продукт, за який варто платити гроші.

Підлужна А.А.:  Ваша вистава розпочинає фестиваль «Січеславна-2016». Ми всі бачимо, що відбувається у нашій країні. Це ніби перешкоджає мистецтву, але ви у 24-й раз збираєте цей мистецький форум, і в нас міцніє віра, що все переможеться і буде добре.
Вистава має позитивний момент – це потужний початок. Здивувало, що визначний режисер  звернувся до казки. Але він зробив її  як  для дорослих і ще краще. Що мені здається важливим у вашому російськомовному краї, що зверненням до такого матеріалу, режисер робить мистецький подвиг. Бо саме дітей треба навертати до українського, виховувати в цьому саме так -- вигадливо, талановито, вишукано.
Попов не залишає знайдену ще в «Тев’є»  ідею відеопроекції, це просто живопис – карпатські гори оживають, технічно прекрасно зроблено, коли вони ніби з тих гір виходять на сцену. Такою експозицією ви берете в полон глядача, вражаєте його. Хочеться відзначити художній смак постановки. Це і  в сценографії, і в режисурі, і в акторській грі. Нічого немає зайвого. Гарна знахідка  --маска-голова, тут і гумор, і пластично актор використовує відносно голови-маски. Найяскравіша Лисиця-Катерина Стаценко. Вона органічна, зваблива  без вульгарності. Величезна виховна місія казки – надважливий момент постановки. Виховні речі ненав’язливі. Але дитині запам’ятаються. Гарна  ідея з цими ангелами – вони існують поряд з нами, охороняють, допомагають, спрямовують. Теж ненав’язливо і доречно. Атмосфера казки знайдена точно. Гарні виходи в зал, інтерактив, умовність дуже переконлива і природна.
Запитання є до костюмів персонажів. Може, у художника був такий задум, щоб звести вишиванки з усіх регіонів, але якщо дія відбувається у Карпатах, то було б  вже все карпатським зробити.

Веселовська Г.І.:  Початок хороший, вистава динамічна, барвиста і головне сучасна за режисерськими  прийомами. Комп’ютерна графіка і маленькі фігурки з екрану перетворюються на дорослих людей. Не слід звертатися до глядачів весь час  «малята»,  є ж багато інших слів, і не тільки ж малята тут сидять.
Ця початкова інтермедія, бійка двох гуцульських  хлопчиків, які хочуть розповісти цю казку – цікавий  пародійний прийом, яким ви мене просто купили. І тепер вже можна показувати театр. Мені також імпонує прийом з янголятами. У виставі їх бачать тільки діти і звірі, люди не бачать їх.  Я б їх як ельфів трактувала. Вони звірями опікуються. Можна,  правда, трохи ще подумати, почистити їх дії.  
Деякі проблеми зі  сценами, де звірі лишаються самі. Дещо була втрачена мотивація дій Лисиці, що  проте легко виправити.  Всі її мотивації добре подані у фіналі. Провали, коли звірі між собою вирішують, «що ми будемо робити». Вони, як гуцули, такі статечні. Ви іронізуєте з сувенірної культури, якій пасують і голі ноги. Але ці сцени мало динамічні, що не притаманно цій виставі. Звукова партитура – навіть рипить сніг – також грає на успіх вистави. А от палантин  не з цієї вистави. Чому такого кольору, форми – це з якогось іншого твору.
З акторських робіт відзначаю оту парочку хлопців початкову. Лисиця – холодна, стримана, з міцним характером. Тут на контрасті, бо решта звірів своєї лінії не досягли. Вистава хороша, вселяє оптимізм, добрий старт фестиваля. Це досить нестандартний погляд на традиційний український народний твір. Немає  слащавості, сентиментальності, а  якщо й є штучність, то вона  пародіюється, бо все ж таки ми живемо вже у 21 столітті.