2014-11-01

Наталія ІГНАТЬЄВА

Ще торік пізньої осені запорізький театр імені Магара випустив народну драму «Тев’є-молочник» Г. Горіна за творами Шолом-Алейхема (режисер-постановник Віктор Попов). Вистава одразу потрапила в контекст тодішніх драматичних подій, та й тепер не втратила своєї актуальності.

На сцені — картина неземного світу. Білосніжні стіни, мов руїни стародавнього храму. Стрункі чорні силуети людей в крислатих капелюхах і довгополих пальтах здаються вирізьбленими на цьому тлі. У глибині — блакитне небо і жовтолисте дерево, спроектовані на екран. Таке справжнє дерево, що водночас нагадує про вертоград у місті золотому над небом голубим...

Цей дивосвіт, вибудуваний художником-постановником Іриною Кохан, здається закритим, ніби захищеним від сторонніх. Дорогою, що «накреслена» двома скісними лініями, в цей світ приходять. Але з нього не йдуть. У цьому маленькому закритому світі села Анатівки мешкають Тев’є-молочник з родиною та їхні односельці — іудеї і православні.

Ось на сцену зі своїм візком виходить молочник Тев’є-Тевель. Це невисокого зросту чоловік з добрим обличчям і усміхненими очима. У голосі його живе сміх. Усмішка іскриться в очах, коли він промовляє свій перший монолог. І анатівці, які розташувалися мальовничими групами на сцені, і глядачі в залі приймають Тевля з теплотою, як свого. Таке враження, що він — улюблена дитина у великій родині. Такого Тев’є-Тевля знає Запоріжжя, де цей образ створив народний артист України Олександр Гапон. Його Тев’є — умиротворена, добродушна людина. І навколишній світ — біла чистота рідних стін і золоте дерево на тлі блакитного неба — ніби підкреслює цей стан спокою, раю на душі.

І ось у цей світ приходить студент-революціонер Перчик (актор Михайло Савицький). У його героєві поєднуються пафос промовця-трибуна та самовпевненість донжуана. Особливо яскраво це поєднання виявляється в сценах з донькою Тев’є Годл (цю роль виконують у чергу актриси Марина Горяйнова і Тетяна Григор’єва). Він переконує дівчину в значимості передових ідей і водночас фліртує з нею. Їхня розмова нагадує урок фехтування: удар—відсіч, наступ—відступ. Вони не зізнаються одне одному в коханні, але енергетика їхньої пристрасті зростає з кожною ніби й невинною фразою. Ця сцена вибудувана пластично так, що зрештою «слухаєш» не слова, а мову тіла, і освідченням стає танець падеспань, який виконують закохані.

Несподіване вирішення тема кохання знаходить у трикутнику Лейзер—Цейтл—Мотл. У театрах уже виробився певний стереотип щодо образу різника Лейзера: такий собі мужлан, незугарний, як і його професія, грубий, мов та сокира. У цій же виставі Лейзер зовсім інший. Режисер Віктор Попов і виконавець ролі народний артист України Юрій Бакум трактують Лейзера, виходячи з його внутрішнього світу, а не ознак професії. Тож Лейзер — це інтелігентна людина, яка тонко відчуває. Його кохання до Цейтл — не забаганка сільського багатія, а душевна потреба самотньої істоти.

Але навіть такий милий Лейзер не приваблює Цейтл. Їй до душі Мотл. Роль щасливого обранця виконує Андрій Косодій. Його бідолаха-кравчик має підкреслено хворобливе самолюбство, тримається невпевнено, метушливо жестикулює і чимось нагадує дивака-Паганеля, беззахисну дитину, яку береться захищати Цейтл (цю роль у виставі виконують дві акторки — Тетяна Лещова та Вікторія Мотайленко, даючи глядачеві два відтінки одного характеру).

Там, де кохання, там і весілля! Красивий іудейський обряд укладання шлюбу в деталях відтворено на сцені. Вся ця картина режисером ретельно виписана і жива, тож якоїсь миті здається, ніби тебе запрошено на реальне весілля, а ця «чужа», невідома тобі культура — частина життя твоїх друзів, твого життя. Ось завершується серйозний ритуал і починається ритуал радісний — привітання й танці. За єврейським звичаєм, жінки й чоловіки танцюють окремо. Основний акцент тут — на чоловічий танок: експресивний, темпераментний, промовистий. Балетмейстер Тамара Боброва вибудовує драматургію танцю по висхідній: кожен новий виток ніби нарощує емоційний посил усієї попередньої дії та урочистої весільної церемонії. Танцюючі випромінюють радісне збудження, яке, зрештою, охоплює зал для глядачів, переростаючи в тріумф життя.

І ось на весілля вдираються погромники. Вони стають «посланцями» тієї антилюдської сили, яка відтепер постійно втручатиметься в життя родини Тев’є, в життя усіх єврейських родин. Ще вчора повідомлення урядника про «безпорядки» в Києві не здавалися загрозливими, ще мить тому революційні промови Перчика не здавалися серйозними, але тепер усе змінилося. Тепер у хід подій втрутилася сила, схожа на фатум, який вперто «витравлює» людей з віками обжитої землі. З цього моменту змінюється тональність діалогів, атмосфера сцен, по-іншому виявляють себе характери.

Як у першій дії відчувалась атмосфера радості життя, так у дії другій виникає атмосфера передчуття біди. Одне за одним, наче снігова лавина, на Тев’є звалюються нещастя. Дедалі менше простакуватості лишається в його характері, і серйозною стає тональність його звертань до Бога. Молитва Тев’є із звичайного суботнього ритуалу перетворюється на ту розмову з Богом, без якої не знайти відповідей на свої запитання і не вгамувати біль.

З початку другої дії сцена занурена в темряву, чуються жалібні звуки хуртовини. А потім з’являється урядник і приносить розпорядження про виселення євреїв з обжитих місць. Коли пережито перший розпач цієї новини, вони збирають речі, прощаються. Перед від’їздом Лейзер приходить побачитися з Цейтл. У руках валізка, поверх строгого чорного пальта — картата зелена хустка, що, мов обвислі крила, огортає плечі. Назустріч виходить вона. Завжди весела та винахідлива, раптом розгублюється. На мить обоє застигають у мовчанні. Тремтить лірична, сумна мелодія. Цейтл іде геть — їй нічого сказати. Лейзер зупиняє її... Він і вона на відстані руки. Білосніжний простір навколо них. Коротка репліка, погляд, усмішка — і ось вони обіймаються, мов рідні. Вони прощаються. Не просто одне з одним. Вони прощаються з усім минулим життям. Назавжди. Це слово пронизує простір і повисає...

І ось єврейська громада вирушає з села. Їх проводжають селяни-православні. Повільно, як загіпнотизовані, йдуть вигнанці з рідної землі. Ведуть дітей, несуть у руках пожитки, реліквії — забирають з собою свій «камінний хрест»... Одна й та ж музична фраза повторюється, мов по колу, задаючи невмолимий ритм. Темне небо. Вихорами танцює хуртовина. Нескінченна низка похилих постатей іде дорогою із села, йде і йде, піднімається дедалі вище, ось уже постаті сунуть у засніженому небі і йдуть далі, йдуть, йдуть і тануть у хуртовині. Картина ця, на жаль, надто промовиста — як на сьогодні...

Read 568 times