2013-05-28

"Рабочая газета"

Автор: Григорий ПЕТРАКОВ

Років п’ятдесят тому я вперше ознайомився з професійним театром. До нашого села приїхали з виставою “Сватання на Гончарівці” артисти обласного українського музично-драматичного театру імені Щорса

Найбільше запам’ятався Стецько, якого майстерно зіграв молодий актор. Згодом довідався, що то був Олександр Гапон. З великим задоволенням нещодавно вкотре зустрівся з народним артистом України, почесним громадянином Запоріжжя.

Найдорожча реліквія

– Олександре Івановичу, наскільки мені відомо, ви родом із села Орлянське Василівського району. Саме село вас виколисало...

– У нас була велика сім’я: п’ятеро хлопців і сестра. І всі непогано співали. Як тільки я народився 1940 року в жнива на току, то так закричав, що було чути аж до балки. Люди сказали: “Оте горласте, мабуть, співатиме гарно”. Скільки себе пам’ятаю, весь час співаю.
Шестирічним вийшов на сцену клубу (а їх після війни в селі було аж три). Заспівав пісню “Орленок, Орленок – мой верный товарищ”. Тоді в мене і з’явилося прізвисько Орльонок. У школі був великий хор, а я – його солістом. Любив художню самодіяльність. Першу грамоту отримав 1954 року, в день 300-річчя возз’єднання України з Росією. Її вручив секретар райкому партії. Це моя найдорожча реліквія серед багатьох інших наступних нагород.

– А як до театру потрапили?

– Мій земляк Микола працював помічником художника в театрі імені Щорса (так раніше називався Запорізький драмтеатр. – Авт.). Він і порадив: “Ти так чудово співаєш і на гармоні граєш. Поїдь до Магара (головний режисер театру в той час), він сам із села і до хлопців селянських ставиться прихильно”. Я сім класів якраз закінчив. Узяв гармонь і – до Запоріжжя. Магар питає: “Хлопче, що ти хотів?” – “Хочу в артисти”. – “Ти ж іще малий. Треба вивчитись. А що вмієш?” Я почав співати, читав гуморески, потім танцював. Він каже: “Молодець, але зараз не можу взяти”. Я заплакав. “Чого ревеш? От закінчиш вуз, приїдеш, і я тебе візьму в театр. Ти ще будеш народним артистом!”

«Магар – мій Учитель з великої літери»

ПІСЛЯ закінчення Дніпропетровського театрального училища я з Володимиром Герасимовичем працював п’ять років. У його виставі “Де тирса шуміла” за п’єсою Шияна п’ять епізодичних ролей зіграв. По ходу змінювали грим, щоб не можна було мене впізнати. Потім Магар питав: “А де наш Райкін?” А ще грав у п’єсах “Майська ніч”, “Циганка Аза”, “Порт-Артур”, у виставі Івана Рачади “Зупиніться”...
Магар – великий художник, то ціла школа. По-перше, актор дуже класний. Одразу й не скажеш, хто він більше – режисер чи актор. Дуже глибоко знав український фольклор, народні звичаї. Не випадково наш театр його ім’ям названо. Пишаюся, що Магар – мій Учитель з великої літери.
Я зрозумів, що це мій театр. Нині кажу молодим акторам: “Треба знайти свій театр. Я служу своєму 51 рік. Тут зіграв 190 ролей”.

Пишаюся комсомолом

– 1968 року, Олександре Івановичу, ви першим серед творчих працівників одержали обласну комсомольську премію імені ватажка молоді й партизана Михайла Андросова за виконання молодіжних ролей і громадську роботу.

– Із задоволенням згадую ті часи. Ми регулярно виїздили в трудові колективи, на підприємства, в колгоспи, у військові частини, навчальні заклади, до космонавтів у Зоряне містечко. Актор має бути там, де потрібен. Пишаюся комсомолом. І сьогодні постійно приходжу на мітинги до пам’ятника “Тривожна молодість”, виконую там пісні за покликом серця. Я ніколи не зрікався нашої історії. Був комсомольцем, потім 25 років комуністом. Й онуці розповідаю, бо там були кращі люди. Звання заслуженого артиста удостоївся ще за радянських часів, Володимир Васильович Щербицький підписував указ.

– З артистом Гапоном запорізький глядач звик пов’язувати ролі веселих людей. А що вам більше імпонує – ролі комічні чи трагічні?

– Я взагалі актор комедійного жанру. Але кожний комік мріє про трагічну роль. Інколи це виходить, і навіть дуже добре. Наприклад, у “Циганці Азі” я Панасика грав – нещасного сироту, горбатенького такого. Це сонячна людина, з великим люблячим серцем. Ми показали прем’єру в Ростові. Роль не головна, але дуже примітна. І коли виходив на уклін, думав, що зал вибухне і люстра впаде від оплесків. То була творча удача. Станіславський говорив: “Немає малих ролей, є малі артисти”. Люблю грати епізоди. Часу обмаль, а треба стисло видати все, на що ти здатний.

– Ви виступаєте зі своєю донькою Інною – чудовою співачкою...

– Це велике щастя, природа на ній не відпочиває. Вона закінчила Харківську консерваторію. Нині у неї своя програма. Час від часу виступає і в Київській філармонії. Донькою я пишаюся.

– А в рідне село навідуєтесь?

– Обов’язково. Їздив ось на поминальний день. І мені болить, що тамтешній палац культури на 600 місць гине. Стількох губернаторів прошу врятувати – безрезультатно. Село велике, а молоді нікуди піти, спивається в генделиках. Хіба можна підняти село, не піднявши культуру? Я першим в Україні відкрив у 60-х роках філію нашого театру на селі. Мене активно підтримав перший секретар обкому партії Михайло Всеволожський. Ми там всі вистави грали, всі прем’єри люди бачили. Школа на тисячу дітей була. Спортивний комплекс. Сьогодні люди плачуть, а я не можу допомогти. Дуже сподіваюся на нинішнього губернатора Олександра Миколайовича Пеклушенка, який зарекомендував себе діловою людиною, дбає про розвиток області.

 

Read 652 times