2015-03-05
"Український театр" (2014 р., № 6),
автор Наталка КАНДИБКА

Сучасна комедія на дві дії "ЖАГА ЕКСТРІМУ" Анатолія Крима

Запорізький академічний обласний український музично-драматичний імені Володимира Магара, режисер - Віктор ПОПОВ, прем'єра 21.11.2014

Схеми працюють ідеально, як дорогий швейцарський годинник. Так ідеально, що аж нудно. От і доводиться перевтомленому успіхом «папі» регіону шукати відпочинку ...у в’язниці. Так починається сучасна комедія «Жага екстріму» за п’єсою А. Крима, що її в запорізькому театрі імені Володимира Магара.

Прем’єра відбулася в знаковий для України день – 21 листопада 2014-го, через рік після початку Майдану, що дав нам зрозуміти наскільки дикунські масштаби нашого рабства і наскільки могутнє наше прагнення свободи. Нова вистава Віктора Попова – саме про це. А що дія відбувається в тюрмі - симптоматично: кращої метафори наших українських реалій та «заґратованої» свідомості ще треба пошукати.

За сюжетом приватна фірма «Екстрім-тур» надає елітним клієнтам послугу «Перша ходка»: можеш побути зеком упродовж доби й відчути тюремний адреналін з усією відповідною атрибутикою (баланда, допити і суд)... У виставі всі це обігрується «смачно», точно і водночас іронічно. Але авторові постановки замало обжити побутовий пласт екзотичної теми: він вводить у виставу ще й пласт містичний, наскрізними образами-символами якого стають Мінотавр і жінка в чорному – янгол смерті, дух. І саме ці два образи відсилають до роздумів про лабіринт і потойбіччя, а відтак і до всіх тих асоціацій, що їх тільки можуть викликати такі культурні архетипи. Під час перегляду ці образи й асоціації ще не здаються такими значущими, але згодом саме вони дають ключ до розуміння вистави.

Отож, «папа» Гаранін (Максим Ігнатьєв) за рекомендацією молодого просунутого зама Олексія (Михайло Савицький) погодився на вікенд у в’язниці і, прихопивши «вірного пса» Моргалова (Євген Дзига), занурюється в екстрім. Та якщо самовпевненого посадовця забавляє така розвага, то його заступника - дратує до істерики. На їхніх оцінках ситуації, комічних перепалках а-ля Господар і Слуга та суперечках з екскурсоводом Лілею (акторка Галина Астаф'єва) закручується комедійний коловорот вистави. Але далі гра набуває серйозного тону: слідчий (Андрій Косодій) витягує на поверхню факти, що говорять про реальний тяжкий злочин. У Гараніна прокидається інстинкт мисливця і він починає включати кримінальні засоби впливу.

Про те, що Гаранін не жартує, розумієш не одразу. Надто вже приємне враження справляє він від самого початку дії. Коли вони з Моргаловим та Олексієм вперше з'являються у залі, спілкуються з глядачами та оглядають «в’язницю» - всією трійцею просто милуєшся. І приваблива посмішка Олексія, і стримана іронічність Моргалова, й доброзичливість імпозантного пана Гараніна викликають щиру симпатію. Тож усе, що з’ясовується під час допиту, насторожує, але ще здається частиною гри. По-справжньому обличчя «папи» відкриває прийом із викраденням родини слідчого.

Власне, цей «кримінальний засіб впливу», знайомий нам за популярними бойовиками, міг би навіть здаватися дещо «попсовими», але в «Жазі екстріму» все відбувається ...по-справжньому. Навіть не можу до кінця збагнути, як і чому, та в сцені Гаранін-слідчий-Моргалов це відчуття справжньості просто вражає. Я бачу перед собою не сцену вистави зі знайомими мені акторами, а картину самого життя. Життя, в якому особи при владі майстерно і з задоволенням «розмазують по стінці» людську гідність. Від цього моменту вся гра остаточно перестає бути комедійною. І надалі всі комічні етюди, жарти і т.п. моменти різко контрастують із наростаючим драматизмом дії, а в поєднанні з містичними акцентами надають усій історії трагігротескового звучання.

Отож, під час суду, й особливо після сцени зі слідчим, Гаранін підкреслено хизується всемогутністю та безкарністю, а Моргалов блазнює на підтримку шефа. У порівнянні з їхнім блюзнірством навіть злочин рецидивіста "Марафета" (Дмитро Клопот) не здається таким жахливим, хоча сам він час від часу лякає раптовими нападами агресі і непередбачуваності. Дивує, що із цинічною демагогією пан Гараніна часом погоджуєшся, адже злочинці - не лише ті, хто створив схеми, але й ми - ті, хто це підтримує діями чи бездіяльністю. Як, наприклад, адвокат (Костянтин Дерновий), що готовий до останнього захищати Гараніна й Моргалова, бо в день виборів отримає від них кілограм гречки та банку згущівки. Він здається жалюгідним, комічним у своєму пафосі, але його фінальні слова "Ви - папа!" - це сміх крізь сльози. Як і промова судді (Галина Шелєва). Доведена судилищем Гараніна і Ко до краю, вона зривається на істеричний сміх, і весь її монолог про мораль і сувору букву закону, заснований на саркастичній інтонації, віддає звуком розірваної струни... Коли всіх опонентів розчавлено, Гаранін знову демонструє власну непереможність. Цю мізансцену вибудувано як своєрідний підсумок: Гаранін повагом виходить на авансцену і, з презирством в очах застигає в позі Наполеона. В таку точно позу поряд умощується Моргалов. Господарі життя – і крапка.

Але гру не скінчено. Виявляється, що вся історія з тур-фірмою та розкриттям злочину, не якась там витівка конкурентів «папи». Це помста Лілі за вбивство сестри, журналістки Алли Шевчук. Завершальні картини вистави розгортаються в нарощуваному ритмі схвильованого пульсу. Ліля прощається з клієнтами тур-фірми, похапцем збирає речі, віддає наглядачу (Микола Грушковський) конверт із гонорарами, квапить його тікати. А сама раптово зупиняється. Страх і приреченість звучать у її голосі, коли вона вимовляє "йди без мене". Та рішення прийнято. Вона залишається. Ще не відомо нічого про помсту, але як спалах, виникає думка: Ліля, що весь час здавалася скоріше "красивим доповненням" сюжету, просто зараз перетворюється на головного героя. Того, хто здатен на вчинки і готовий відповідати за них. І тому вона залишається. Бо це через її особисту помсту було принижено суддю і зламано слідчого. Бо вони пройшли своє випробування в цьому лабіринті, а вона – ні. Бо в неї попереду - головна битва.

Отож, на велетенському екрані - відеодокази проти Гараніна. А потім - вирок із уст Лілі. І її очі, переповнені болем. Величезні, неймовірно правдиві очі. І ніби в давньому ритуалі, дух убитої сестри (Марина Горяйнова) з’являється на сцені, підносить маску бика (благословляє на помсту?). Ліля бере пістолет, надягає маску – наче захищає себе енергією тотемної тварини. А ще, Ліля, схоже, приміряє на себе подобизну тих, проти кого повстала, тобто перевтілюється, стає Мінотавром... Тут ховається, може, найголовніша проблема, порушена виставою: як убити дракона і самому ним не стати? Як подолати систему, не перетворившись на один із її елементів? Відповідей нема. Але експресивний і зухвалий фінал змушує замислитися і над цими запитаннями, і над власним відчуттям межі справедливості та злочину, міри вчинку та наслідків.

Отож, фінал. Посеред сцени з божевільним реготом дріботить зграйка людей у чорних окулярах, над ними, з кубічної голови-лабіринту (картина Ешера) випливають личини вожаків зграї: і того, що втік до Ростова, і його міністрів, і вусатих тиранів ХХ століття, і того самого, про кого склали пісню футбольні фани... Дівчина-Мінотавр виходить на середину сцени, спрямовує дуло в самісінький центр лабіринту. Постріл. Личина диктатора викривляється, розпливається, а потім - тільки білий шум. І пронизлива музична тема, і на порожній сцені - зіщулена фігурка Лілі, що скидає подобу Мінотавра. Над нею, над її скорботним тілом, тоне в темряві душа... Чомусь раптом згадується, що лілія, біла лілія – давній символ дівочої чистоти, під знаком якого колись перемагала Жанна д’Арк. Вона теж "не вписалася в систему". У неї теж було право на битву і на смерть. Але чому ж у таких, як вона, ніколи не буває права на життя?

Read 544 times