2014-04-15

Наталія ГОРДИБАКІНА

Серед запорізьких служителів Мельпомени його ім'я добре відоме. Майже все акторське життя Іван Смолій присвятив обласному музично-драматичному театру. Він ще застав серед живих, був особисто знайомий із видатним режисером й актором Володимиром Магаром, на чию честь нині названий театр. Та й сам народний артист України Іван Смолій — епоха на сцені. Величезна кількість не просто зіграних — у повному розумінні слова прожитих ролей!

Звідки, Іване Іллічу, взялося у вас непереборне захоплення театром?

Батько помер, коли мені було лише три роки. Мати піднімала мене сама-однісінька, заробляючи важкою працею у колгоспі. Уявіть, я ж навіть не знав, що таке мистецтво! Але завдяки моїм учителям: Паші Величко, Марії Перерві — почав по-справжньому захоплюватися театром.

Довго мріяв про Харківський театральний інститут. По-перше, у школі радо займався художньою самодіяльністю. По-друге, у нашому колгоспі в селі Чапаєвка Пологівського району не забували про культурний розвиток: пам'ятаю і народний духовий оркестр, і постановки п'єс... А по-третє, під час армійської служби в Угорщині я потрапив у Дім офіцерів, де була гарна творча атмосфера... Вважаю, якщо мистецьке зерно заронилось у душу людини, воно вже ніколи не викорениться.

Розкажіть, будь ласка, про свої перші ролі.

Ще у школі я зіграв... Тарапуньку. Мені личив цей образ, бо в шістнадцять років я був високим та худим. Саме таким, як мій герой. Штепселя зображував мій друг — маленький і товстенький. Мабуть, саме за те, що ми були такими різними, нас полюбляли глядачі. Я та мій товариш виступали чи не в усіх школах і колгоспах району.

Першу роль у театрі я виконав у 26 років. Це був Павелаке з роману Йона Друце “Каса Маре”. Саме тоді Володимир Магар дав мені настанову на все життя: “Бери бика за роги: пропонують роботу — хапайся за неї і працюй до сьомого поту!” Тепер моє творче надбання — близько двохсот ролей, бо я завжди слідував заповіту мого вчителя.

У театрі ви не тільки втілили в життя свою мрію, а й знайшли долю, створили акторську сім'ю?

Я з першого погляду покохав актрису Ліду Стрючкову, побрався з нею і разом ми вже багато років. Наша дочка Оксана Туріянська теж стала актрисою нашого театру. Родиною ми зіграли багато спектаклів. А тепер на сцені з'являється й моя онука Анастасія: вона бере участь у виставах разом із мамою. Якщо врахувати, що мати моєї дружини Лідії Іванівни теж працювала в театрі імені Володимира Магара (тоді — імені Миколи Щорса), можна сказати, що склалася справжня акторська династія.

Чи маєте секрет успіху?

Ніяких секретів. Просто люблю те, чим займаюсь, що створюю. Однаково радію, згадуючи найрізноманітніших героїв, із якими працював: від Юрія Юхименка (“Каса Маре”) до Євгена Головатюка (“Мамай”, “Леді Гамільтон” та інші вистави).

Великою подією для мене стала роль Тараса Бульби. Спочатку її виконував у нас відомий актор театру й кіно Михайло Голубович із Луганська. Але коли знадобилося його замінити, я вивчив роль за три дні. Адже у справжнього актора головне — пам'ять. Він повинен працювати 24 години на добу. Я не засну спокійно, якщо не повторю текст ролі. Вранці прокидаюсь, іду вулицею і сам із собою тихенько розмовляю — теж повторюю роль. Ох, і дивуються, мабуть, перехожі!

Які ваші мистецькі плани?

У квітні глядачі театру імені В.Магара побачать мою моновиставу “Україно! Україно! Оце твої діти...”, приурочену до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

 

Read 376 times