Попудренко Владилен Антонович

Народний артист України Попудренко Владилен Антонович  народився 4 липня 1936 року.

       У 1963 році закінчив Київський інститут театрального мистецтва, отримав спеціальність «Артист драми». У 1963-1990 рр. працював в українських театрах Кропивницького, Одеси, Сімферополя, Полтави, Запоріжжя. У Запорізькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім.В.Г.Магара – з 1981 року. З 1990 року грав в Чернігівському театрі ім. Т.Шевченка, але потім повернувся до Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.В.Г.Магара.

Зіграв понад 200 ролей.

Творчі досягнення Владилена Попудренка були відзначені державними нагородами:
1977 р. – почесне звання «Заслужений артист УРСР»;
1986 р. – почесна грамота Міністерства культури УРСР;
1989 р. – почесне звання «Народний артист УРСР»;
2003 р. – ювілейна медаль «За розвиток Запорізького краю».

Виконав дві ролі у кінофільмах:
1964 р. – «Дочка Стратиона» – ПАРТИЗАН
1986 р. – «В одне єдине життя» – ГРУЗИН НА ВОКЗАЛІ

Визначні театральні ролі:

“Принцеса цирку”, І. Кальмана – МІСТЕР ІКС

“Королева чардашу”, І. Кальмана – ФЕРРІ

“Ніч, чарівнa ніч”, Н.В.Гоголь – ЧУБ

“Ревізор”, Н.В.Гоголь – ЛЯПКІН-ТЯПКІН

“Нестор Махно”, Л.Тома, І.Боріс – ДЄНІКІН

“Енеїда”, І.Котляревський – АНХІЗ

“Ромео і Джульєтта”, У.Шекспир – ЕСКАЛ

“Тарас Бульба”, М.В.Гоголь – КОБЗАР СТОРЧОГЛЯД

“Мамай”, К.Карпенко – КОШОВИЙ

“Місто Сонця”, Т.Кампанелла – МОРЕПЛАВЕЦЬ

“Апостол Андрій”, І.Бориса – ЕГЕАТ

“Фараони”, Коломієць – КОРНІЙ

“Ой, не ходи, Гриць”, М.Старицький – ХОМА

“Тит Андронік”, У.Шекспир – ААРОН

“В степах України”, О.Корнійчука – ЧАСНИК

“Все залишається людям”, С.Альошин – АРХІМАНДРИТ

“Це було в Рівне”, А.Лукін – МЕДВЕДЄВ

“Байда, князь Вишневецький”,П.Куліш – ГІРЕЙ

“Квартет” Р. Харвуда – РЕДЖИНАЛЬД ПЕЙДЖЕТ

“Сватання на Гончарівці” Г. Квітка-Основ’яненка – ПРОКІП ШКУРАТ

“Бродячі ангели” за романом Ж. Амаду – ЄПИСКОП

“Украдене щастя”, І.Франка – ФУРМАН

“Правда пам’яті”, Абдулін – БРЕЖНЄВ

“Діти Арбата”, А.Рібаков – СТАЛІН

З матеріалу Валентини Левочко, 12.05.2020 р.

Зараз це виглядає дивним, але у мене ніколи не виникало бажання взяти у нього інтерв’ю, скажімо, поговорити на творчі теми. Ну по-перше, як я вже говорила, коли почала серйозно займатися театром, Влада в нашому місті уже не було. Як і більшість акторів, він відрізнявся циганською натурою. Між іншим, мені доводилось чути, що по національності він циган. Чого не знаю,того не знаю. Але принаймні в одному театрі він надовго не затримувався. Можливо, за винятком Запоріжжя. Це був останній театр у його житті. Звідти він пішої у вічність.
А до того працював у театрах Одеси, Сімферополя, Полтави, Чернігова. Що мене зачепило, в деяких біографічних довідках з інтернету про його кіровоградський період чомусь не згадується. Ніби й не було в його житті театру корифеїв, де він став кумиром досить вимогливої публіки. А між тим, зі слів його сина Кості, він дуже тепло згадував наше місто і наш театр.

Стверджують: інтернет знає все. Та ось не все! Владилен Антонович Попудренко народився у 1936 році за одними даними в Чернігові, за іншими – в Севастополі. Особисто я більше схильна до Севастополя. Було в ньому щось таке нестримне, стихійне, з нордичним характером не пов’язане! У 1963 році він закінчив Київський інститут імені Карпенка-Карого і отримав призначення в Одесу.

З Попудренком мені  довелося зустрітися у Полтаві. І ось одного літа Полтавський театр імені Гоголя приїхав на гастролі в наше місто. А в ті благословенні для театралів часи гастролі тривали принаймні місяць. Приїжджий театр міг показати себе у всій красі і силі. І полтавчани показали себе! Про Попудренка мова окрема. Епіцентром гастролей стала вистава «Енеїда» за Котляревським, де наш друг грав «Енея, парубка моторного». І як грав! Ото був козарлюга! Зовні він абсолютно не змінився, але високий професіоналізм,життєвий і творчий досвід відкрили йому дорогу до сонму володарів дум. В гастрольному репертуарі полтавців у нього були ще якісь ролі. Сьогодні вже не пам’ятаю. Здається Василь у «Циганці Азі», знайомий ще з кропивничанських часів. Але полтавська «Енеїда» то був його бенефіс. Я була щаслива від цієї зустрічі і з актором і з людиною, що колись був і моїм кумиром.

Про це ми навіть встигли поговорити. Попудренко з дружиною, теж артисткою цього театру мешкав не в готелі,як більшість трупи, а у своїх друзів артистів Кравцових, що в цей час також перебували на довготривалих гастролях. Дім біля Головпошти, а навпроти центральний скверик, оповитий якимись тайнами. Ось тут ми з ним і зустрілися після довгих років розлуки. Поговорити було про що. І в його і в моєму житті було багато різних ситуацій. Літні вечір пречудовий, а народу в скверику було чомусь мало. Прямо по Булгакову: «Ніхто не прийшов під липи. Порожня була алея». Не зовсім порожня, але ніхто не заважав нам зануритися у спогади про нашу планету сподівань. Влад розповідав про своїх хлопчиків Антона і Костю, згадував і Богдана, сина від шлюбу з Неллою Герасименко. Відчувалося, як він пишається своїм батьківством. Більше ніж акторськими успіхами. На питання, чи хоче він,щоб сини стали артистами, зазначив: «Проти акторської династії не заперечую!». Забігаючи наперед, скажу, що і Антон і Костя таки стали артистами! Правда, Костя після 18 років служби у Київському театрі юного глядача, театр залишив. І, як зізнається, театр його не вабить .Антон продовжує династію.
Даруйте, але я повернусь у той хороший літній вечір, як співається в пісні, у нашому міському сквері. Звісно,все,що ми говорили один одному, я не пам’ятаю. Але дещо таки згадаю. Наприклад, я вирішила відкрити йому «велику таємницю»:
– А знаєш, я була в тебе закохана. В 10 класі…
– Нуууу! Таємницю відкрила. Та про це весь Кіровоград знав!
– Про мене? – вкрай здивувалася я. – Ну прямо! Можна подумати я була такою популярною. Та хто про мене знав!
– Так я був популярним, – засміявся мій візаві і додав після паузи, – про мене знали! А я тебе наскрізь бачив! І Нелла просвітила. Я вже подумав, чи мені застрелитись.
Тоді я його не зрозуміла, а через деякий час вичитала у мемуарах великої Аліси Коонен історію про те, як один московський інтелігент звів рахунки з життям через те, що не міг відповісти на почуття закоханої панянки. Так ось що він мав на увазі. Слава Богу, не застрелився і попереду його чекало велике життя народного артиста.
Ну це було потім, а тоді я просто надула, перепрошую, губи від розчарування: оце тобі таємниця! А він несподівано тихенько заспівав:

Біжить хлопчисько,
Біжить крізь весни,
І не зна хлопчисько,
що росте на серці
камінь сонця,
камінь сонця.
Камінь голубий,
Камінь голубий.

Я розплакалась. Це була пісня із вистави «Планета Сперанта». Голос далекої юності.
… Ну досить лірики, а то я знову заплачу. Полтавський театр імені Гоголя продовжував гастролі. Ми зустрічалися з ним в театрі, весело спілкувалися,не згадуючи ніякі «наші тайни». А коли після прощального концерту полтавчан настала мить прощання, я була переконана, що це не остання наша зустріч. І як же я помилялася!
Через деякий час в театр Кропивницького повернулося з Полтави подружжя Мироновичів. Від них я дізналася, що Владислав Попудренко став актором Запорізького драматичного театру. Там вже працював колишній кропивничанин Костянтин Параконьєв, котрий саме в Запоріжжі став знаменитим на всю Україну, лауреатом Шевченківської премії за роль Ярослава Мудрого у п’єсі Івана Кочерги і відразу подумала, що без Костянтина Йосиповича не обійшлося. Вони були колегами у театрі імені Кропивницького, поважали один одного, якщо не помиляюсь, навіть грали у чергу у виставі «Правда і кривда». Настільки мені відомо, запорізький період народного артиста України Владилена Попудренка склався успішно Були цікаві ролі, а взагалі за своє життя він зіграв понад 200 ролей у виставах театру, у його послужному списку пара фільмів. Ролі епізодичні, але помітні. В місцевій пресі його навіть назвали легендою театру. Майже три роки тому артист пішов у Всесвіт. Де його нова адреса? Можливо це Планета Сперанта, планета сподівань. Світла пам’ять! Спасибі,що був.
Валентина Левочко
Післямова. Я вже збиралася відіслати цей матеріал, як раптом отримала від Кості Попудренка біографію актора, написану ним самим. Це невеличка за об’ємом брошурка, яку Владислава Антоновича вмовили написати. «Він був скромною людиною, не любив виділятися, з кореспондентами майже не зустрічався», – говорив мені Костя. А я собі подумала: ну, мене там не було. Від мене навіть Смоктуновський не сховався. Теж, між іншим, не любив нашого брата. Та це до слова.
У своїх автобіографічних замітках Владилен Антонович розповідає в основному про свої дитячі і юнацькі роки,про те як йшов він до свого життєвого покликання священнодіяти на сцені. Розповідає просто і без емоцій. І знаєте, я таки не помилилася, народився він у Севастополі! В ріс і мужнів у Черкасах. Шкода, що в своїх замітках він не розповідає детальніше про театри, в яких служив. Просто перелічує. Правда трохи детальніше про Одесу. Український драматичний театр був першим його театром. Перша театральна робота головна роль у виставі «Безталанна».
За його словами український театр на той час користувався великою популярність у одеситів. На виставу «Тев*є – молочник» важко було потрапити. І тут мені захотілося з Владом посперечатися. Ні-ні, я не заперечую,що одеська вистава користувалася увагою І що виконавець ролі героя Тев*є Іван Твердохлєб був на висоті, але різко негативне висловлювання про Богдана Ступку несправедливе. Втім, все-таки про смаки не сперечаються. Можливо, має рацію Владилен. Але я хочу про інше.
Коли вище я писала про те,що прощаючись з Владиленом Попудренком п’яді час полтавських гастролей була переконана, що обов’язково з ним зустрінуся,, я раптом подумала, коли після вистави «Тев*є-Тевель» ми прощалися з Богданом Сільвестровичем Ступкою і я, і він вірили,що зустрінемось знову. Не зустрілися. Ні з Владиленом, ні з Богданом Ступкою.
Сльози капають. А скільки їх ТАМ, з ким уже ніколи не зустрінемось.
Але ми пам’ятаємо.